Маловідомі факти про "матч смерти" 1942 року
МАТЧ СМЕРТИ
1942 року одна німецька військова футбольна команда програла українській команді - з жахливими наслідками © Вернер Скрентни (переклад з німецької Косарика)
Ця історія з історій залишила після себе багато леґенд і запізнілий пошук істини. У ній ідеться про так званий "матч смерти" українських футболістів проти одної німецької військової команди 1942 року в Києві. Один з авторів монографії "Футбол у минулому і в сучасності", яка була видана 1976 року в НДР, пише, що це "втілення фашистського спортивного варварства" розігрувалося так: німецькі окупанти виставили того київського літа 1942 року свою команду "Зенітники" (Flakelf) проти команди державного хлібозаводу №1, де більшість гравців була з "Динамо" (Київ) - команди екстра-класу. "Програш - або смерть" - такий вибір був поставлений перед українцями, що мало було б продемонструвати "низьке положення цієї нації стосовно арійської раси". "Уже під час гри було принесено першу людську жертву. Генерал СС застрелив матроса з глядацьких трибун, який хотів підійти, щоб допомогти радянському правому форварду, який був серйозно травмований і лежав поряд з бічною лінією", - написано в книзі. Не дивлячись на це, перемогла команда хлібозаводу. Четверо гравців заплатили за це власним життям. За іншою версією, одразу після фінального свистка всіх футболістів було привезено вантажівкою до провалля смерти - Бабиного Яру - і там страчено; вони все ще були у своєму червоному тріко.
Пройшло майже 60 років до часу, коли один британський автор - Енді Дуґан зі свою книгою "Динамо: на захисті чести Києва" (лондонське видавництво Fourth Estate) став на шлях пошуку історичної істини про "матч смерти". Він дослідив київські архіви, а також опитав нечисленних очевидців, так само як і істориків українського спорту. Небагато в чому можна бути впевненим: в реальності (на відміну від повести) не було німецького комуніста - колишнього "червоного" спортсмена, - який симпатизував киянам і зумисно призначив пенальті. Не було й ніякого функціонера КПРС, який рятував гравців від нацистів. І - "Динамо" (Київ) не було, як часто стверджується, двократним чемпіоном СРСР з футболу у 1930-х рр.
Нема свистка після падіння
Тим не менше, "матч смерти" до сьогодні має силу символу. "Динамо" (Київ), яке було засноване 1927 року як спортивне товариство міліції та служби безпеки НКВС та відповідно МВД, мало в радянському футболі одне велике досягнення. 1936 року блакито-білі дійшли до фіналу чемпіонату СРСР, де програли 0:1 московському "Динамо".
22 червня 1941 року - в той день, коли віденський "Рапід" та Шальке 04 визначали в Берліні, хто буде чемпіоном - динамівці зібралися, щоб взяти участь в урочистому відкритті нового Республіканського стадіону в Києві. Запланований матч проти армійців ЦСКА, звичайно ж, не відбувся: Німеччина напала на Радянський Союз, і в передмістях української столиці того літнього дня вже падали бомби. 19 вересня німецька армія захопила місто. На той час "Динамо" (Київ) як команди вже давно не існувало. Деякі гравці як солдати Червоної Армії потрапили у німецький полон, інші відступили, пропали без вісти, або загинули. Деякі мали надію, що під німецькою окупацією має бути не гірше ніж під сталінською диктатурою - хибний висновок, часто зі смертельними наслідками: гравець команди Лазар Коган та керівник клубу "Динамо" Лев Чорнобильський загинули разом з понад 33000 єврейськими одновірцями під час німецької розправи у Бабиному Яру.
Люди з хлібозаводу
"Динамо" (Київ) більше не було, оскільки німці захопили місто - і водночас воно було знову. Дякувати за це треба людині на ім'я Йосип Кордик. У першу світову війну він воював за австро-угорську монархію, а тепер домовився з новими можновладцями і отримав - на правах фольксдойч (людина німецького походження) - в управління пекарню №1, найсучасніший хлібозавод тодішнього міста з 300 робітниками. Кордик, який любив футбол взагалі і "Динамо" зокрема, використав своє нове становище і поступово зібрав найпопулярніших спортсменів міста на Дегтярівській 19. Багато з них було звільнено з німецького полону, після чого вони підписали певного роду документ про лояльність окупаційній владі.
Українські футболісти, гравці з "Динамо", а також з клубу залізничників "Локомотив", були раді отримати роботу і житло, які вони знайшли на хлібозаводі. Про матчи, однак, ніхто й не думав, аж поки тренер Ґеорґій Швецов, який в умовах нової влади зробив кар'єру журналіста, не подав нацистам пропозицію створити футбольну ліґу. Окрім того, Швецов, як український націоналіст і фанатичний антисеміт, знайшов потрібні конкакти з німцями. Він створив антибільшовицький клуб "Рух" (Київ), з якого вимагали не стільки футбольних успіхів, скільки ненависти до Совєтів.
Керівник "Руху" Швецов звичайно знав, що відомі гравці отримали притулок на хлібозаводі, і намагався умовити їх вступити в його клуб. Мара справа - адже одною з рис команди "Динамо", яка також проявилася у "матчі смерти" - це безумовна взаємопідтримка (за єдиним виключенням, про яке буде далі). Футболісти вже встигли довести це за радянських часів, коли їхній форвард Костянтин Щегоцький, життєлюб і інтелектуал, просидів під арештом НКВД 15 місяців за звинуваченням у можливому шпіонажі, і жодний з гравців не дав жодної зачіпки проти нього.
Чоловіки з хлібозаводу врешті-решт взяли участь у київському колі змагань - окремою командою. Це сталося після тривалих суперечок: чи не є це посібництвом, брати участь у змаганні, організованому окупаційною владою? Але кону ще стояли - честь "Динамо", любов до спорту і можливість підняти дух місцевого населення. Кінець кінцем погодилися всі, включно з Миколою Махинею, комуністом і учасником фіналу 1936 року. Клуб було названо "Старт" і кольором форми було обрано червоний - відкрита зневага нацистів.
"Старт" дебютував 7 червня 1942 року на київський арені, яка була перейменована з Республіканського стадіону на Німецький стадіон, і виграв 7:2 проти націоналістів з "Руху". Їхній керівник Швецов зі своєї поразки зробив нагоду очорнити гравців "Старту" перед німцями: його націоналісти не можуть тренуватися на тому ж стадіоні, що й колишні військовополонені. Від того часу хлібозаводська команда повинна була тренуватись лише на меншому стадіоні "Зеніт". Там "Старт" продовжив свою тріумфальну серію, хоча гравці змушені були терпіти позмінну працю, недоїдання та брак спорядження: перемогли угорський гарнізон з рахунком 6:2, румунів - з рахунком 11:0 (обидві країни були союзниками німецького Рейху), німецьку військову команду PGS з рахунком 5:1, та угорську команду MSG Wal з рахунком 3:2.
По місту розлетілася новина, що в "Старті" зібралися багато улюбленців тих, хто вболівав за "Динамо". Коли "Старт" розгромив доти непереможних "Зенітників" (Flakelf), радість була велика: тепер команда стала символом самоствердження для тих українців, які не визнавали новий режим. Три дні після тих 1:5 німці призначили матч-реванш на 9 серпня 1942 року. Усюди висіли плакати, було вказано імена 14 українських гравців - одна доля їм випала. "Поразка німців у повторному матчі була немислимою," - пише Дуґан. - Цей поєдинок мав "політичний вимір".
Всі квитки на стадіон "Зеніт" було розкуплено. Він кишів людьми з армії, СС, поліції та охоронцями з собаками. Атмосфера була напруженою, раз у раз можна було чути відомого українського співака, чиє місце на головній трибуні зайняли німці. Перед початком гри, до роздягальні киян зайшов арбітр у формі СС і повідомив, що гравці "Старту" мусять перед першим свистком промовити "німецьке привітання". Ледве есесівець пішов, як почалася палка дискусія, як треба грати цей матч. Лев Гундарев, єдиний представник клубу "Рух" в команді, сказав: "Краще буде, якщо ми програємо". Однак команда вирішила по-іншому: це був той заклятий командний дух, який не підкорився НКВС, і ні піддався на переманювання в "Рух".
Зібравшися у центральному колі, гравці "Старту" привітали суперників не викликом "Зіґ Хайль", а притиснувши руку до груди і сказавши українське спортивне привітання "Фізкульт-ура!" - "Хай живе спорт!" Стартівці побачили у складі "Флакельфу" багато нових облич. Однак твердження про те, що гравців німецької національної збірної спеціально для цього матчу привезли літаком, виявилося лише чуткою. Тим не менше: німці мали в запасі одинадцять гравців, в той час як з боку "Старту" біля бічної був лише тренер.
Брутальні атаки
Гравці "Флакельфу" діяли брутально: київський воротар Трусевич втратив свідомість на кілька хвилин після удару ногою в голову. Інші українські футболісти, які грали без захисних накладок на голень, були травмовані. Колишні гравці "Динамо" і "Локомотиву" стали уникати фізичних зіткнень і вигравали 3:1 в першому таймі. Брудна гра "Флакельфу" спричинила бійки між болільниками обох команд. Під час перерви керівник "Руху" і друг нацистів Швецов втрутився в роздягальню "Старту": футболісти мусять захистити себе і інших - і програти. Один есесівець погрожував "наслідками". Перемога киян була небажаною.
Між тим, військові та СС зайняли місця попід кромкою поля. Коли в другому таймі "Старт" вигравав уже 5:3, пролунав свисток німецького судді. Німці очистили стадіон, було чути постріли в повітря, щоб розігнати тріумфуючих українських болільників. Гравцям "Старту" стало моторошно. Але німці стрималися. Їм не треба було безладдя і не потрібні були мученики. Того разу нічого не трапилось. Футболісти повернулися на хлібозавод. 16 серпня коло змагань було продовжене матчем "Старт" - "Рух" (8:0).
У тому, що трапилося по тому, як здається, керівник "Руху" Швецов був рушійною силою. Він запевняв, що колишні гравці "Динамо" і "Локомотиву" підривали авторитет окупаційної влади, і стали символами більшовизму. Плакат зі списком гравців став підставою для арештів: одного футболіста за іншим привозили в штаб-квартиру ґестапо на вулиці Короленка. Для одного з них це означало ґарантовану смерть: Микола Коротких в 1932 році деякий час був офіцером НКВС. Згідно з наказом Гітлера про комісарів, політкомісари мали бути знищені без суду і слідства. Ґестапо закатувало Коротких до смерти. Наразі неясно, чи знали нацисти про його колишню роботу, чи його зрадили або його сестра, яка боялася зв'язку з заарештованим, або півзахисник Павло Комаров. В усякому випадку Комаров був інформатором нацистів, і пізніше втік з німецькою допомогою з-під арешту.
Депортація і страта
Десятьох гравців було запроторено в табір смерти на Сирці у Києві. Після того, як у лютому 1943 року партизани підпалили якусь фабрику, комендант табору Пауль Радомський вирішив влаштувати акцію відплати: кожний третій в'язень мав бути розстріляний. Все вказує на те, що есесівці вбили тих динамівців, які були найбільш улюбленими серед населення. 24 лютого 1943 року Іван (Ваня) Кузьменко, атлет-півзахисник, був побитий і розстріляний. Улюбленець публіки захисник Олексій Клименко, наймолодший у клубі "Старт", став наступною жертвою. Микола Трусевич, капітан команди і найкращий радянський воротар, вистрибнув уперед і крикнув: "Красний спорт нє умрьот!" І був пострілом убитий.
Таким чином, чотирьох учасників "матчу смерти" було страчено. Після війни ця тема була спочатку табу, і ті з гравців, хто залишився живим, були б звинувачені у посібництві німцям. У тому, що видавалося за реальну послідовність подій у книзі 1959 року, було більше легенди, ніж правди. Тим не менше, 1965 року живих учасників "матчу смерти" було нагороджено орденом Великої Вітчизняної війни. По цей день всім молодим українським спортсменам оповідають цю леґенду, і 1971 року було воздвигнуто монумент чотирьом загиблим футболістам біля стадіону "Динамо". І як було заведено в Радянському Союзі, залишається звичай: після ЗАГСу молоді подружжя покладають квіти до монументу бійцям Червоної Армії, партизанам, і так само біля стадіону "Динамо".
В літературі зустрічаються згадки і про інші "матчі смерти" - в Дніпродзержинську 1942 року та в Тернополі 1943 року. Точний хід подій залишається невідомим - так само як невідомим є склад німецького "Флакельфу", який заперечував свою участь у матчі смерти в Києві влітку 1942 року.
Оригінал статті: http://maidan.org.ua
Post a Comment